"Живий архів або мозаїка Голосіївських вражень"
Наше місто, наш район, наша вулиця - все це мала Батьківщина. Дехто тут народився і зробив перші кроки, дехто переїхав і живе нещодавно, а хтось їде працювати сюди - в Голосіїв. Унікальний район, який розпочинається з центральних пагорбів і наче ріка тече вулицями Васильківською, Голосіївським проспектом і далі. І як струмки впадають до великого русла вулиці та провулки зелених пагорбів Либіді, Совок, Деміївки. Тягнеться уздовж Дніпра величний, прекрасний, таємничий ліс - Голосіївський.
Про Голосіївський район, його принади, історію можна дізнатись з краєзнавчого проєкту "Голосіїв - наш дім" ЦРБ ім. М.О. Некрасова. А от у враженнях і спогадах кожного мешканця Голосіїв - свій, особливий, неповторний. І як частину вже існуючого проєкту ми публікуємо серію ессе: "Голосіїв очима сучасника". Розпочнемо розповідь з матеріалів Михайла Макаренка: к.с/г.н., який народився і мешкає в районі Голосіївського лісопарку, і може розповісти про кожен його куточок.
Сучасний погляд: голосіївські верблюди
На мальовничих пагорбах Голосієва розташувався один з найбільших і найстаріших навчальних закладів України – Національний університет біоресурсів та природокористування України, в якому навчається понад 10 тисяч студентів, та який має багато філіалів по всій Україні.
Університету виповнилося 122 роки. Він бере свій початок від сільськогосподарського відділення Київського політехнічного інституту. Цікаво, що у 1905 році у роботі екзаменаційної комісії брав участь сам Дмитро Іванович Мендєлеєв, знаменитий вчений, хімік, винахідник періодичної таблиці хімічних елементів.
У 1918 році Центральна рада вирішила створити на базі відділення новий сільськогосподарський навчальний заклад. Були затверджені установчі документи та навчальні програми, але реалізувати цей проєкт не вдалося через революційні події.
У 1923 вже за часів радянської України до ідеї повернулись. Було обрано місце для будівництва у Голосіївському лісі. Територія належала Голосіївському монастирю Києво-Печерської лаври. Монастир добровільно погодився надати землю для будівництва корпусів та гуртожитків. У кінці 20-х років монастир був переданий у користування лісогосподарського інституту, перетворений на склад, а згодом знищений. Від монастиря залишився лише один будинок митрополита, що використовувався як піонерський табір, а після аварії на ЧАЕС у 1986 році був закинутий. У 1993 році монастир відродився.
Планувалося збудувати дванадцять навчальних корпусів (головний корпус мав бути схожий на Адміралтейство у Санкт-Петербурзі), вісімнадцять багатоквартирних житлових будинків для викладачів, гуртожитки, їдальню, обсерваторію, поліклініку та інші споруди. Але в реальності була реалізована лише невелика частина цих планів. Було збудовано п’ять навчальних корпусів і один професорський житловий будинок. Перший, другий та четвертий корпуси створені в стилі українського бароко. Архітектор проєктів Дмитро Михайлович Дяченко був підданий за це обструкції та репресований. Через це третій корпус має зовсім інший вигляд – у стилі конструктивізму і дещо нагадував будівлю харківського Держпрому.
Із старими світлинами корпусів можна ознайомитись на сторінці університету за посиланням: https://nubip.edu.ua/node/9679
Ліворуч від входу в перший корпус можна побачити кремезний трьохсотрічний дуб. Цікава його доля. Він знаходився на місці, де мав постати навчальний корпус. Громадськість була проти знищення пам’ятки природи. Архітектор дослухався до звернень людей і зсунув корпус трохи назад, щоб зберегти унікальний дуб. Бачите, яка різниця у порівнянні з нинішніми забудовниками.
У 30-х роках ХХ століття у керівництві СРСР перемогли прихильники вузької спеціалізації освітніх закладів. Сільськогосподарська академія не була створена. Утворились кілька інститутів – сільськогосподарський, агрохімічний, лісогосподарський, ветеринарний, електрифікації та механізації сільського господарства. Такий підхід уповільнював розвиток освіти та науки та збільшував витрати через дублювання адміністративного апарату та загальноосвітніх кафедр. Лише у 1954-1957 рр. ці інститути були об’єднані у Українську сільськогосподарську академію.
Київський ветеринарний інститут знаходився у корпусі на вулиці Васильківський, нині це шостий корпус НУБіП. Там був віварій, де утримувались домашні та сільськогосподарські тварини, на яких студенти вивчали будову їх тіла, прийоми догляду та лікування. Серед них був гарний віслюк.
У людей може виникнути питання – а навіщо українським ветеринарам вивчати віслюків? Справа в тому, що в радянські часи тут навчались студенти з країн Африки та Азії, де ці тварини досить розповсюджені. Віслюки можуть перевозити до 100-120 кг. вантажу на своїй спині в складних гірських умовах. Віслюк тварина спокійна, але вночі, коли поруч нікого не було і йому ставало сумно та самотньо, він починав голосно кричати на всю округу, заважаючи спокійно спати мешканцям сусідніх будинків, які писали численні скарги, але нічого не можна було вдіяти, поки на початку 80-х років не збудували новий ветеринарний корпус, з віварієм розташованим далеко від житлових будинків.
Найцікавішою «родзинкою» ветеринарного факультету та й університету у 70-90-і роки ХХ століття був верблюд Гоша. Його історія починається з 1916 року. Під час Першої світової війни у Києві для потреб армії мобілізували багато коней. Та підприємствам необхідно було перевозити дрова та різні товари, але купити коней вони не могли, бо їх би одразу забрали на фронт. Тоді знайшли оригінальний вихід з цього становища – придбали в Середній Азії партію верблюдів. Військових верблюди не цікавили і тому вони прижилися на київських вулицях у ці складні часи.
Гоша був нащадком цих верблюдів. Вони мешкали у цирку та зоопарку, а один з них дістався сільськогосподарській академії. У дев’яності роки, коли були складнощі з фінансуванням утримання тварин, і Гошу регулярно відпускали пастися підніжним кормом. Він приходив до продовольчої крамниці на вулиці Героїв Оборони, сідав і дивився на людей сумними очами. Йому завжди давали хліб та інші смаколики. Гоша з вдячністю їх приймав, був завжди чемним і ніколи не плювався.
Мандруючи вулицями Голосієва, Гоша інколи лягав відпочити прямо на дорогу і тоді водії мусили його оминати. У тих, хто не місцевий, від цього дива розширювалися очі, їх подиву не було меж, але для нас це було звичним явищем.
Історія нашого краю приховує багато маловідомих сторінок. Їх вивчення є цікавим та захоплюючим заняттям.
Київський ветеринарний інститут (нині шостий корпус НУБІП)
Михайло Макаренко
Коментарі
Дописати коментар